Творчі роботи учнів

Робота

 учасника Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості в номінації

«Історія України й державотворення».

Прізвище ,імя та по-батькові учня

Хмиз Катерина   Володимирівна

Дата народження

24.01.1997

Домашня адреса

Село Крута Балка Новосанжарського району Полтавської області

Назва навчального закладу

Крутобалківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Клас 10

Прізвище вчителів

Кобзиста Наталя Михайлівна

Хмиз Алла Василівна

А над світом вишивка цвіте

Одного разу я попросила маму ,щоб розказала мені про обереги. Що таке оберіг? Лагідно посміхнувшись,  мама сказала : »Оберіги ,доню, давні і добрі  символи , у них закладена мудрість народна » .І показала мені вишитий рушник. Спочатку він видався мені звичайний , нічого особливого . А потім ,коли мама сказала ,що це весільний рушник ,на який вони з татом ставали коли одружувалися, я згадала прислівя : » На рушник стати – щастя- долю мати ». Придивившись уважніше , я помітила , як майстерно виконана робота. На цьому рушникові зображено лише орнамент, але що відмінно ,що там можна побачити фігури різного характеру.І зображені вони кольористо ,виражено : синій,голубий ,жовтий ,зелений ,червоний і  чорний –усі кольори життя ,що супроводжують музику. Та  найбільше світлих ,що символізує щастя ,силу,добро ,достаток і благополуччя нареченим на довгі літа. А бабуся ,помітивши мою цікавість до вишивки ,розповіла ,що колись на Україні не було жодної оселі ,навіть найбіднішої ,яку б не прикрашали рушники.
Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.

Рушник — у свідомості українського народу  наділявся широким спектром  знакових властивостей і саме тому

він являє собою значне непересічне явище  духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.

 Рушник    на  стіні – давній наш  звичай  .

Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників.
Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця.

Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку.

Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи» (Євангелія від Івана,
6:34), то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.
Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.
Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.
Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім  їх  дарували майстрам.
На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.
Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.
Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник.
Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. Рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.
Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

А в коморі сволок,

На ньому рушників сорок,

Бежіте, внесіте

Та буярів прикрасіте.

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.Довгими зимовими вечорами збиралася молодь на вечорниці. Дівчата, співаючи, вишивали. Ось як співається у весільних піснях:

Ой ластівонька купалася,

Край бережка сушилася,

Край бережка сушилася.

Дівка Маруся журилася,

Ой ще рушничків не надбала,

А вже Івана сподобала.

Ой ще рушничків не зробила,

А вже Івана полюбила

У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю.
Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими».Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона подавала рушники сватам, які перев'язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу.
Рушниками зв'язували руки молодим під час вінчання,   бажаючи щасливого подружнього життя:

 Почуєм, побачим, що нам скажуть,
Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть.

Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дівич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв'язувались рушником.
На всій території України рушником прикрашають коровай.
Тарас Шевченко глибоко знав народні звичаї, що знайшло відображення в його поезії. Сватання він описує такими словами: «Я все виглядала — чи не шле за рушниками», «А у мене, як на теє, й рушники вже ткались», «Одній найкращій скажіть тихенько, щоб на своєму огороді гарбузів не сажала», «Вернулись люди з рушниками». Існує легенда про те, що коли Тарас Шевченко готувався до свого весілля, він замовив у Кролевці рушники з птахами та, на жаль, не дочекався. Коли перевозили домовину Шевченка з Петербурга до Канева та проїздили через Кролевець, замовлені весільні рушники кролевчани поклали на труну.
Рушник є водночас знаком-символом у святах та обрядах і предметом побуту. Відповідно до функціонального призначення рушники мали назви — «посудний», «стирок» (для посуду), «утирач», «утиральник» (для рук та обличчя):

Вода в відеречку, —

Братику, вмийся,

Рушник на кілочку, —

Братику, втрися.

        Рушник    на  стіні – давній наш  звичай  . Хата  без  рушника , казали  в   народі , що родина без дітей .У  цій  оселі – світлій , теплій  - завжди  відкриті  двері для  добрих людей із  чистими намірами , тут  зберігаються  й  передаються  з  покоління в  покоління давні  сімейні  традиції 

Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер'єру хати. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — «покутний», «божниковий», «божник», «наобразник», «іконний». Довжина божників досягала трьох метрів і більше.
Рушниками прикрашали вельми популярні в сільському побуті народні картини «Козак Мамай» й портрети Тараса Шевченка.
Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».

Держи хату, як у віночку,

Рушнички на кілочку.

При  входинах у  новий  дім вносили хліб на  вишитому  рушникові. 

          Прибрана  хата  і  чистий  рушник  напохваті  - знак  охайності  та  працьовитості    кожної  господині. 
  Орнаментація рушників  надзвичайно різноманітна.
У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, найбільш улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише цьому осередкові техніки шитва. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.
   Ще 100 років тому, досліджуючи вишивку, В. Стасов зазначав: «У народів давнього світу орнамент ніколи не містив у собі жодної зайвої лінії, кожна рисочка мала тут своє певне значення... Це — складна мова, послідовна мелодія, що має свою основну причину і призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів».
На Полтавщині — широкого розповсюдження набула орнаментація з пишних рослинних форм: гілки з квітами, що складені у букет, дерево-квітка, вазон-квітка, форми якого різні за своїми абрисами. Мотив дерева — один із найулюбленіших у світовій художньо-поетичній творчості.
   Священне дерево життя є символом матері-природи. Характерно, що зображення богині-берегині, "дерева життя", так само як і символіка червоного кольору, збереглись на рушниках, що мали ритуальне значення, були в обряді знаком-символом. Мотив дерева-квітки протягом часу зазнав модифікації і щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень народних майстрів. Так, на Полтавщині в усіх видах народної творчості ми можемо відзначити широке розповсюдження мотиву дерева, вазона з квітами. Відмічається їх стилістична єдність, що виявляється у загальному характері трактування мотивів, вільній, живописній манері виконання, ритмічних побудовах. Однак їх втілення завжди підкорене властивостям того чи іншого матеріалу і залежить від специфіки певного виду народного мистецтва — кераміки, килимарства, вишивки, пряничних форм.
   Техніка полтавського рушникового шва включає попередню прорисовку малюнка на полотні. Контур обводиться стебловим швом, а поле квіток, листків, птахів заповнюється "штапівкою", "драбинкою" чи "бігунцем". Утворюється декоративна єдність невеличких квадратів, ромбів, прямокутників, вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин, щільно заповнених кольором. Така різноманітність елементів створює враження динаміки, внутрішнього руху. Нитки, покладені в різних напрямках, утворюють гру червоного кольору, що наче випромінює сяйво. Декоративність заповнення підсилюється контрастом чітко окресленого контура, через що весь малюнок сприймається виразно, а композиція виглядає легкою, ажурною.
На Полтавщині рушники виконувались виключно червоним кольором.
    Центрами створення рушників сьогодні є  Полтава, Опішня, Решетилівка.
У нас  у школі в кабінеті української мови та літератури є куточок народознавства,де зібрано багато різних вишивок ,зокрема рушників.Кожен рушник – це окрема розповідь.Тут можна побачити гарні квіти,співучих пташок,неповторний орнамент.Часто на рушниках вишивали калину-оберіг , який зігрівав оселю. У куточку народознавства можна побачити цей символічний образ калини не тільки на рушниках , а й на жіночій сорочці, вишитій невідомим автором. Сама сорочка , зіткана із тонкого білого полотна ,вишита червоними і чорними нитками , а воротник , рукава і нижня її частина (прошва), оздоблена кетягами калини. Очевидно , цю сорочку вишивала дівчина собі під вінець. Як склалася доля цієї дівчини невідомо. А ось ,що сорочка є історією нашого народу і унікальною  й памяткою та ще й оберігом , то це факт , бо їй більше ста років.
           На гуртку народної вишивки , під керівництвом Рябухи Оксани Олегівни , я  дізналася , що типовим орнаментом полтавського рушника є образні стилізовані казкові квіти у вигляді вазончика , дерева  життя , на якому  можна розпізнати рослинність України ,оспівану та щедро опоетизовану в усній народній   творчості.
        Тут можна побачити соняшник і калину  ,китиці винограду і рожу , барвінок і дубові листочки ,вербове листя , маки і колоски , як символ життя , щастя , достатку , благополуччя , сили і здоровя.
       Основні   елементи , які декорували низ та береги рушника – окремі галузки , які розміщались уздовж усього полотнища , на  його берегах, а то і по всьому полі.
      З квітами вміло переплітався пташиний світ різного  характеру і виду : зозуля , голуб ,( два голуби –символи подружнього життя) павич , різні  фантастичні птахи.
     Що давніші рушники , то скромніш їх вишито . Є рушники датовані або підписані з народної пісні чи прислівя , що носить повчальний характер –на тему : « Не дай серцю волю , бо заведе в неволю». «Щасти , Боже ,на рушничок стати»
        А у моєї бабусі   Коби Олени Пимонівни я знайшла унікальний рушник , на якому вишито ініціали (одну букву «Н» голубого кольору ) , а на  черговому занятті гуртка , коли я показала цей рушник Оксані Олегівні , то вона сказала , що то може бути або родова релігія , або призначений коханій людині , а голубий колір – символ весняного неба , символ життя . А ось лиштва цього рушника прикрашена незвичайною вишивкою . Зараз вона вже забута і мало хто вміє так вишивати . Рушник з такою вишивкою знаходиться у куточку народознавства нашої школи.

        Вишивальниць  цього виду немає  в  живих  ні  одної. Тому я з цікавості   відшукала цю   техніку   вишивання  в літературі .

            Називається вона  «Прутик      з       настилом»  .

                    Орнамент    може   бути   геометричний   і  рослинний.

Витягуємо  нитки . Потім виконуємо  закріпки   по ширині   орнаменту . Прутик  вишиваємо  справа  наліво. Тканину  повертаємо , з  правого боку робимо  настил за  малюнком . Між   настилами   прутики  обкручуємо з  обох  боків . Всі  стібки  вишивальної  нитки  мають іти  в одному   напрямку . При вишиванні потрібно , щоб  тканина пересувалася  знизу  догори.
        Дуже цікавим є рушник 1914 року(теж знаходиться у куточку народознавства).

Він  зовсім   відмінний  від  наших  місцевих  рушників .На  ньому  вишитий  напис  ,, Восем    девок , один я , куда  девки , туда я, девки в лес , я за ними . Девки  1914 года ’’ Над     написом  лиштва  - оберіг  з  вусиків хмелю  і гілочок  з квітами . Кожна  дівчина  має свій  наряд , на  головах   хустини. Ці вишиті  баришні  більше  схожі  на  росіянок  або білорусок . Зліва  і  справа  дерева - сосни .В   центрі  вгорі  віночок  з монограмами . Подарувала  цей  рушник  школі  випускниця  1977 року.   Цей  рушник  свідчить про те , що  в  нашій  місцевості  усі народи жили і живуть дружньою  сім’єю . Можливо  , це   дівчина вийшла   заміж  у   наші  краї  з  Росії   і з собою привезла  цей  рушник . А, можливо , якась майстриня  вишивки перейняла взір з  далекого краю. Адже  рушник  такий   красивий  і змістовний.

На день нашого села уже склалася традиція вшановувати народних майстринь. І ось у цьому році , я була вражена до глибини душі , коли відвідала виставку вишивок наших сільських майстринь: Бурди Людмили, Бурди Тамари , Сімон Світлани , Самойленко Тамари ,Рябухи Оксани ,Дігтяр Людмили Іванівни ,Семиволос Ярослави.

Зачарували мене роботи нашої вчительки –пенсіонерки Москаленко Віри Іванівни.

Про неї хочеться сказати

Задрімали  на  калині  , золоті  жар - птиці ,

Заглядали  зорі  сині    у  вікно  світлиці

Тільки  ти  не помічала , як  горіли  зорі ,-

 Вишивали , вишивали   золоті   узори…..

                                                                                 І. Бердник

Ось що вона розповіла мені про себе «…   Років   з   п’яти  я  сідала  біля   мами  і  зачаровано  спостерігала за голочкою , що  вправно   залишала  кольоровий   слід  на  полотні . Вишивати я  ще не вміла , але  був   у   мене   олівець  з однієї  сторони  червоний , а з другого  кінця  -  синій . І  я  намагалась  ,, вишивати ’’ на  папері , малювала квіти , птахи .Це , певно ,  передалось мені від  бабусі  П’ятак  Євдокії  Архипівни  , яка  відійшла  за Межу  в  той рік , що я народилась .Мама  розповідала  , що   вона гарно малювала   узори і  вишивала .

               Навчаючись  у  1 – му  класі , я  попросила в  мами тканину  і  голку з  ниткою. Колола  пальчики , були  несміливі  перші стібки , але шов  хрестиком я опанувала . Згодом  мама навчила  мене вишивати і  гладдю. Підтримувала   моє  бажання  вишивати і вчителька обслуговуючої праці Коба Марія Григорівна (нині покійна).

              З  тих  пір  я  не  уявляю    себе  без   вишивання . Навчилась   вишивати й  іншими  видами  швів, користуючись  спеціальною    літературою . Любов  до  цього виду  мистецтва  передала  й  своїй  доньці  Галі.  Зібрала  багатющий   матеріал  зразків вишивок. Вишивала  рушники, скатертини ,серветки ,наволочки Подушки – думки , килим . Зачаровує  цей  вид  мистецтва  мене все  більше  й більше . І коли  я   навчала своїх  учениць  вишивати ,  то з першими  їхніми успіхами  мені  додавалось  здоров’я , бо  це  є   неосяжна  радості  мить.

Село  наше  розташоване  майже  в степах. З давніх – давен   буяв  степ   волошками , сокирками , маками , родив  житечко – пшеницю .Тому й прикрашали рушники  візерунками ,  на яких синів виноград , жовтіли колоски   пшениці , дивились блакитними очицями  волошки .Це  взір 60- х років , вишивала  цей  рушник  моя  мама  Сімон  Ганна  Микитівна . А  спокій  степів  оберігали    різного  роду орли , знищували  шкідників –гризунів , щоб родив хліб.

Красивий  і гордий  орел  над  квітами  на маминім   рушникові .На  Полтавщині  і  , зокрема в  нашому селі , вишивали рушники  полтавською гладдю та  стебловим швом. Червоні  маки цвітуть майже на  кожному  рушникові .Він  має  чарівну  силу , яка захищає   від  усякого зла , тому ним  з давніх – давен обсівали людей і худобу , бо вірили ,що  ніжна трепетна  квітка несе  в собі  незнищену  пам'ять  роду. Дівчата вишивали узори маку , а на голови  клали віночки із семи маків, присягаючись цим  зберегти й продовжити  свій  рід «.

А на завершення нашої бесіди Віра Іванівна сказала:

«Шануйте , друзі  , рушники , 

                         Квітчайте ними свою  хату  -

                          То обереги від біди .

                        Шануйте  ті , що  дала мати .

                        Готуйте  дітям  - з чистої  роси ,

                         Щоб   легше  їм    в  житті здолати

                        Похмурі   та  скрутні   часи .

                       Хай  здоров’я  ніколи  не  зраджує   вам ,

                       Будьте  завжди  такі  ж ніжні , рідні та милі,

                           Щоб  вам   радість , і щастя , й любов

                            Вишиваним    цвіли  рушником .

                        А над  цвітом   вишивка  цвіте, не вмирає.»

А від себе хочу додати , що декор наших рушників перейнятий  з діда – прадіда волелюбним характером. Він виявляється перш за все в тому , що колорит нашого рушника та щирий орнамент , споріднення кольорів  і тонів – тішать людину , цілюще впливають на її емоції . Червоний колір часто перплітається з чорним , символ журби – поряд із символом радості. Але чорний колір   , підпорядкований червоному , і його завжди менше. Можна знайти рушники декоровані лише червоним кольором , але годі знайти рушника , щоб був вишитий лише чорним кольором.

«Коли б перенести рушникову мелодію фарб і форм орнаменту на музику , то це була б та сама наша відома всьому світові чарівна пісня….» - писав І.Гончар.

Побутували рушники вишивані «прутиками» , «хрестиком « , « гладдю» . Та як би не були вони вишиті , дивлячись на кожен із них розумієш ,що це неперевершений витвір мистецтва у який кожна майстриня вклала душу , любов і вміння.

 Список використаної літератури

1.Корольова В.П.Урок народознавства  «Заповіт баби Насті»- журнал УЛМШ № 8 1989

2.Калкіна Л.І.  Домашні обереги.- журнал УЛМШ № 7 1991

3.Іваннікова Л.В. Урок народознавства.- журнал УЛМШ № 5 1990

4.Неживий О.І , Ужченко В.Д . Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови.- Київ , «Освіта», 1993

5.Українська минувшина.Ілюстрований етнографічний довідник.- Київ , «Либідь» , 1993