Блог Хмиз Алли: Краєзнавство

Маловідомі сторінки історії Крутобалківської школи

Крутобалківська школа, Крутобалківська загальноосвітня шкшкола І-ІІІ ступенів . Новосанжарський район, с. Крута Балка, вул. Центральна, 14. 39085

Історія освіти в селі Крута Балка веде свій родовід із церковно-приходської школи, що діяла в селі з 1858 року. При Миколаївській церкві існувала школа для дівчат.Тут навчалися діти із урочищ Великий Степ , Близнюки, сіл Секретарівка, Крута Балка. Вчителями працювали священик Григорій Матвійович Головков, саломщики : Сава Петрович Іляшевич, Григорій Антонович Іваненко. Школа містилася в церковній сторожці. Священик отримував плату в сумі 160 рублів, а саломщики 53 і 36 рублів. У 1878 році на кошти Земства було відкрито Крутобалківське сільське училище. Свідченням цього є грамота видана Павелку Василю, про те що він в 1904 році закінчив Крутобалківське земське початкове народне училище. Спочатку тут навчалося 76 хлопчиків. Вік учнів : з 8 до 10 років- 24, з 10 до 12 років –29, з 12 до 14 років – 18, більше 14 років – 5. На розвиток училища Земство виділило кошти в сумі 364 рублі. Учителями працювали священик Григорій Головков ( закінчив курси Полтавської духовної семінарії в 1875 році), Олександр Савченко ( закінчив курси Кобеляцького 3 класного міського училища), Микола Головков ( закінчив курси Полтавської духовної семінарії). Учителем гімнастики працював Симін Дяченко. Учителі отримувала заробітну плату в сумі 240 рублів. Попечителем училища був дворянин Сергій Іванович Гриневич. У 1901 році в училищі навчалося 80 учнів. Школа отримала кошти від товариства 220 рублів, від земства – 359 рублів, від приватних осіб - 6 рублів. Учительський склад : законовчитель священик Григорій Головков, учителька В.П. Кузнєцова ( має звання учителька з 23 листопада 1897 року), Софія Олександрівна Мачуха ( закінчила Полтавське єпархіальне училище) , учитель гімнастики Роман Павелко.

На 1 січня 1912 року у Крутобалківському училищі навчалося 87 хлопчиків. Законовчитель священник Стефан Самойлов ( працює з 1896р.), завідуюча училищем Ксенія Василівна Богаєвська (працює з 1900 р), вчителька Домінікія Василівна Богаєвська (працює з 1908 р).

При Круто – Балківському училищі існувало три класи для дорослих людей. Заняття відвідували чоловіки віком до 30 і більше років. Навчання відбувалися у неділю і релігійні свята в період з жовтня по квітень місяць. В училищі повторювали курс початкової школи, а також добавляли деякі дисципліни. Завдяки зусиллям учителів , навчання дорослих відбувалося успішно і учні залюбки і з користю для себе відвідували уроки. Учителі отримували по 25 рублів на рік. Кількість учні в у цих класах становила 190 чоловік.

У 1890 році була збудована стандартна школа –земська , її ще називали «мала».У ній навчалося 60 учнів. У 1939 році у цьому приміщенні розташовувалася майстерня і два класи – 6 і 7. Це приміщення не збереглося.

У 1895 році на території сучасного шкільного подвір’я була збудована церковно-приходська школа. У ній навчалися лише дівчата. Попечителем школи був пан Гриневич Сергій Іванович. Навчання тривало 4 роки. Після закінчення школи учням видавали свідоцтва. Учителем працювала Олена Констянтинівна Сахацька. Приміщення цієї школи було зруйновано.

До 1917 року грамотних людей в селі Крута Балка було 149 чоловік, або 11,6 % всього населення. Початкова школа містилася в невеликій селянській хатині. Учнів було 40 чоловік, з них лише 5 дівчат. Керував цією школою учитель Сидір Михайлович Воскобійник. Але ця людина не могла дати учням ґрунтовних знань. Заняття проводились без розкладу уроків, на розсуд учителя. Нагляд за школою здійснював пан Гриневич С.І. У школі викладалися такі предмети : арифметика, Закон Божий, письмо. За найменше порушення дисципліни в школі учнів жорстоко карали: били лінійкою по долонях 12-25 разів, м’яли вуха , ставили на коліна в куток на 30-60хв. Кожної неділі всіх учнів водили до церкви. Як правило було, щоб усі учні з учителем один раз в піст говіли в церкві. Приміщення цієї школи було зруйноване. Зі спогадів перших учнів відомо, що заняття в школі часто припинялися. Діти не могли постійно ходити до школи, особливо взимку. Не вистачало теплого одягу , взуття. У 1927 році розпочалося будівництво нової школи. За селом знаходилася цегельня, яка колись належала панові Гриневичу. Там виготовляли цеглу. Цю цеглу і вирішено було використати на будівництво. Завершено будівництво нової школи в 1932 році.(сьогодні це старе приміщення школи). Заняття проводились ще в недобудованій школі. У 1932 році школа стала семирічкою. Директором був Сухін Василь Дорофійович, але в 1933 році його забрали НКВД, подальша доля його невідома. Є відомості від старожилів, що директором працював Шкуро І.Л. З 1 квітня 1935р. по 17 серпня 1939 р. директором Крутобалківської семирічки був Фенко Олексій Дмитрович .Під час війни він пішов на фронт, але з війни так і не повернувся. Його дружина Фенко Марія Семенівна працювала вчителем початкових класів. У 1936 році вже був перший випуск.Перші випускники : Дудка Яким, Нор Михайло , Пікуль Григорій , Калантай Іван, Кольвашенко Михайло.У той нелегкий час 30- р.р школа жила активним життям : добре було організоване учнівське самоврядування., працювали різні гуртки художньої самодіяльності, по ремонту книг і класних меблів. Перші піонери : Прудко Ірина, Кольвашенко Параска, Павелко Настя, Дігтяр Галина, Кольвашенко Григорій, Бурда Микола.

З 1939 року директором школи працював Гальонкін Порфирій Кирилович. Школа нараховувала 470 учнів.5 червня 1941 року навчання в Крутобалківській 7-річці закінчилось. Діти пішли на канікули. Та мирне життя було перерване війною.3 липня 1941 року відбувся черговий випуск учнів Крутобалківської неповної середньої школи.Учні отримали знання з таких предметів : української мови і літератури, російської мови і літератури, алгебри, геометрії, історії, історії Конституції СРСР і УРСР, географії, фізики, хімії ,німецької мови, малювання, креслення, співів, фізкультури. У першому класі учні навчалися за „Букварем”, який був виданий українською мовою. 1 вересня 1941 року школа почала працювати в звичайному режимі. Але дітей до школи стало ходити менше. Гальонкін Порфирій Кирилович вирішує на певний час закрити школу. У листопаді 1941 року, за німецької окупації навчання в Крутобалківській 7-річній школі було відновлено. Окупаційна влада часто практикувала примусову працю дітей, постійно чи періодично їх залучали до виконання різноманітних сільськогосподарських робіт.У Крутобалківській сільуправі учні І-ІV класів повинні були закінчити навчання 10 травня 1942 року і разом з учителями взяти участь у весняних сільськогосподарських роботах.На початку 1943 року заняття в школі не проводились. Із жовтня 1943 року було відновлено заняття в школі. В приміщенні „земської школи„ німці розмістили їдальню. А пізніше, коли село було звільнене від німецьких загарбників тут розташувалася їдальня для радянських льотчиків. Радянські льотчики квартирували у селі, а аеродром знаходився біля села Мала Перещепина. У 1941-1945 р.р педагогічний колектив був у такому складі: Лазоренко Г. Г. (початкові класи), Коломієць П. С. (початкові класи), Фенко М. С. (початкові класи), Рій А.І. (німецька мова),Черевик Г.Т. ( біологія), Шкуро Ю.І.( рос. мова), Шкуро І.Л. (математика),Коба М Г. (рос. мова), Куракіна Н. М. (історія), Бородай П.І.(хімія). А очолювали цей колектив Гальонкін Порфирій Кирилович(1939-1941), Бородай Павло Іванович, Троян Ната Максимівна (1944-1945). Після війни було дуже важко. Учні школи допомагали відбудовувати зруйноване фашистами господарство. У 1944-1945 н.р.кількість учнів -211, 1945-1946 н.р.- 228. Школа має бібіліотеку (1196 книг), пришкільну земельну ділянку - 6 га. З вересня 1946 року по серпень 1973 року педагогічний та учнівський колектив очолював Гнида Іван Пилипович. Це була дуже гуманна, розумна, культурна людина, яка створила фундамент сталого творчого педагогічного колективу, ніби накреслила генеральну стратегію його роботи на майбутнє. Він зробив молодих вчителів справжніми педагогами. З роками міцніла школа, а з нею і педагогічний колектив. У 1957 році школа стала середньою. 1959-1960 р.р. був перший випуск учнів десятого класу. А в 1962 році учнів до 8 класу не набрали, школа знову стала 7-річною. Лише в 1966 році знову відкрився 9 клас. З того часу школа стала середньою. „Золотий фонд„ школи – це її вчителі, ті , що працювали не покладаючи рук, ті, що несли і несуть дітям від покоління до покоління своє серце, душу і розум : Гудим Ф.Ф. (початкові класи), Дігтяр Г.П.(фізкультура), Делія О.Х.(укр.мова), Дігтяр З.В.(укр.мова), Шаповал С.П.(музика), Гнида Г.М.(бібліотекар), Рубан П.П.(початкові класи), Гриневич М.Ю. (початкові класи), ЦикалоО.В.(фізика), Сахацька Л.І. (початкові класи), Бурда Л.І.(музика), Дудка М.М.( музика), Дігтяр Л.І. (анг.мова), Коба М.Г. (рос.мова), Мокляк М.Г. (історія), Охріменко В.Г.(математика), Охріменко М.Г. (початкові класи), Зайва Л.Л. (музика), Кундій М.І.(початкові класи), Солодовник В.Ф.(початкові класи), Охріменко Т. В. (початкові класи), Свириденко Н.І. (початкові класи), Черевик Г.Т.(хімія), Хоменко Є.Д. (укр.мова), П’ятак К.П. (математика), Абрамович В.П. (фізика), Абрамович К.Р. (біологія), Ганжа Л.Г. (рос. мова), Деркач М.М. (укр.мова), Супрун В.І. (математика), Москаленко В.І (початкові класи), Шаповал О.С. (фізика), П’ятак Л.І. (фізкультура), Супрун А.П. (математика), Скуб Г.І. (фізика), Павелко Т М. (хімія), Таран Л.Ф. (біологія), Стрілець Г.В. Отченко О.І. (історія), Левченко М.О. (укр.мова), Левченко П.С. (біологія), (початкові класи), Марченко Т.І. (початкові класи), Тихоненко В.В. (трудове навчання), Одинюк Н.В. (хімія), Кузнезов Б.В. (географія), Нездойминога О. О. (географія), Скиданчук О.М. (анг. Мова). За багаторічну працю нагороджені значком „Відмінник освіти” 6 учителів : Супрун В.І, Ганжа Л.Г, Деркач М.М., П’ятак К.П., Левченко П.С., Левченко М.О.

У 60-70 –рр. у класах було до 40 учнів, існували паралельні класи. При школі була кролеферма, хороші навчально-дослідні ділянки. Весною учні закладали теплицю(вирощували розсаду). Школярі вели пошукову роботу. Довгий час велася переписка із мамою льотчика Чемезова Леоніда Петровича, який загинув влітку 1944 року і похований у братській могилі села Крута Балка. Силами учнівського та педагогічного колективу була організована зустріч із делегацією Народної Республіки Болгарія. Заклали шкілку плодових дерев. У 1963-1965 р.р. висадили сад, який росте до цього часу.

1973-1986 роки педагогічний колектив очолював Левченко Петро Семенович. Саме він зумів зберегти народжені у школі традиції, і ніби вдихнути новий вітер змін у шкільні вітрила, і великий шкільний корабель міцно посів одне з чільних місць серед навчальних закладів району. Заступниками директора з навчально-виховної роботи у різні роки працювали : Хоменко Є.Д., Абрамович В.П., Мокляк М.Г., Супрун В.І, Павелко Т.М., П’ятак К. П., Хмиз А.В., Сімон О.С., Федюк С.В., Москаленко В.І.

На території школи виріс добротний будинок - шкільний інтернат(1975 р.) А в 1980 році було добудовано двоповерховий будинок сучасної школи. В 2000 р. школа була переведена на газове опалення. У 1986 року естафету здобутків учнівського і педагогічного колективу уміло перейняла і продовжує Грицай Ніна Анатоліївна. Вона спрямувала роботу педколективу на формування здорової особистості з міцними знаннями та вміннями, з широким культурним та політехнічним світоглядом, яка б уміла користуватися новітніми технологіями, приймати нестандартні рішення, а головне, яка б несла в собі філософію здоров’я як генетичний код майбутніх поколінь. І так майже 42 роки щоденної важкої, але такої прекрасної педагогічної праці, з них на посаді директора — 30 років. У роботі спирається на свого заступника Мазан Галину Олексіївну, з якою працює не один рік. Мабуть, дійсно в нашій школі панує якась особлива, справді родинна атмосфера, пронизана добротою і духовністю, повагою до знань, до вчителя і учня, бо інакше чим пояснити, що за час існування школи багато випускників обрали для себе фах педагога, працюють у навчальних закладах нашої держави. До своєї школи прийшли працювати учителями і стали надією і гордістю випускники: Кобзиста Н.М., Шимко З.В., Сідаш Н.М., Павелко О.М, Тихоненко Л.М., Грицай Н.А. У 80 – х роках вперше стали на поріг школи молоді учителі Хмиз А.В, Павелко С.М., Постольник М.І., Носенко Ю.В. щоб назавжди залишитись тут, у рідній школі, стати через роки учителями - фундаментом освітянського колективу. Вони і досі горді, що у їхніх трудових книжках про місце роботи зроблено єдиний запис: Крутобалківська загальноосвітня школа. Молоде покоління учителів Загорулько Л.В., Решітник А.В., Рій А.В., Цвітченко І.В., Рябуха О.О., Китайгора Л.І. продовжують естафету старших, працюють аби дати дітям знання, навчити їх добру і справедливості. Шкільною бібліотекою на протязі багатьох років завідує Мазан Тетяна Олексіївна. За останні 5 років 5 вчителів були переможцями та лауреатими районного конкурсу „Учитель року” , 2 – стали лауреатами обласного конкурсу. Педагоги школи - неодноразові дипломати районних ярмарків педагогічних технологій. Учні школи є переможцями районних предметних олімпіад. Діти беруть активну участь і займають призові місця в спортивних змаганнях, туристичних експедиціях, оглядах художньої самодіяльності. Школа має власний гімн, який вперше прозвучав на випускному вечорі 2008 р. Колектив школи - це 84 учні і 18 учителів. Із них : 3 вчителі мають звання “Старший учитель”, 1- учитель- методист, 6 педагогів з вищою кваліфікаційною категорією. Школа пишається випускниками: Кошлатий О.Б.- доцент кафедри автомобільних доріг, геодезії, землеустрою та сільських будівель Полтавського національного технічного університету імені Ю.Кондратюка, Кочерга Н.К. – кандидат історичних наук, доцент, фундатор кафедри українознавства, культури та документознавства Полтавського національного технічного університету імені Ю.Кондратюка, Фенко Г.О.- доцент, кандидат технічних наук Полтавського національного технічного університету імені Ю.Кондратюка , Денисовець Т.М- кандидат педагогічних наук, доцент кафедри медико - біологічних дисциплін і фізичного виховння Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, Фастівець А.В.– кандидат педагогічних наук ПІБ МНТУ імені академіка Юрія Бугая, Іван Джалий впродовж 35 років очолював райспорткомітет, був факелоносцем Олімпіади-80. У Новосанжарському районі директорами шкіл працює 5 колишніх випускників школи –Андрій Дігтяр, Людмила Рубайко, Катерина Вергун, Олександр Галушко, Ніна Грицай.

Автори статті :
Хмиз Алла Василівна – учитель історії Крутобалківської зош І-ІІІ
Кобзиста Наталія Михайлівна – учитель української мови та літератури Крутобалківської зош І-ІІІ ст

Історія розвитку Дудкиногаївської початкової школи

Дудкиногаївська початкова школа. Новосанжарський район с. Дудки Гай вул.39350
Історія Дудкиногаївської початкової школи сягає глибокої давнини. В ті часи діяла церковно-приходська школа , яка знаходилася біля церкви(попівські хати). Дітей навчав один учитель , але про нього відомостей ніяких не збереглося. Забудова села Дудки Гай почалася влітку 1939 року. А школа була розташована в тому ж приміщенні. Лише в 1950 році було збудоване нове приміщення. До війни у школі працювало подружжя Рогозіних Іван Іванович і Марія Степанівна, Олена Іванівна Касич. Свою трудову діяльність у цій школі розпочала Параска Яківна Бублій, яка педагогічній діяльності посвятила 44 роки свого життя, була завідуючою цієї школи. У 1944 році був низький рівень відвідування учнями школи. 1945-1946 н.р. кількість учнів у школі становила -71, 1946-1947 н.р. – 82. Школа має 2 класні кімнати, присадибну ділянку площею -2 га. У різні роки в цій школі працювали такі педагоги : Свириденко Надія Іванівна, Голтвянська Софія Тимофіївна, Суткова Феня Федотівна, Скуб Григорій Іванович, Клепачевська Ангеліна Анатоліївна, Хоменко Олена Василівна, Міщенко Иарія Василівна, Хоменко Іван Панасович, Москаленко Віра Іванівна, Кошель Наталія Пилипівна, Пасько Марія Василівна, Павелко Наталя Віталіївна, Кибкало Наталя Олександрівна. У 1989 році відкрила двері нова школа , яка була збудована на кошти колгоспу імені ХХІ зїзду КПРС. Але в 2001 році школа припинила своє існування.
Автори статті :
Хмиз Алла Василівна – учитель історії Крутобалківської зош І-ІІІ
Кобзиста Наталія Михайлівна – учитель української мови та літератури Крутобалківської зош І-ІІІ ст

Історія розвитку Вільностепівської початкової школи

Вільностепівська початкова школа. Новосанжарський район с.Вільний Степ вул. Молодіжна (Чапаєва),39350
У 1928 році у селі Вільний Степ було відкрито початкову школу. Вона розташовувалася у хаті господаря Янко П.П. А в 1929 році побудували з куркульської хати нову школу. 1932 рік-у школі була створена перша піонерська організація, бібліотека, яка нараховувала 150 книг.19 вересня 1941 року село було окуповане німцями. Навчання в школі було припинене. Шкільні меблі , книги розібрали місцеві жителі. Приміщення школи було зруйноване. З листопада 1943 року навчання в школі було відновлено. Особливу турботу проявили вчителі та батьки відремонтувавши зруйноване приміщення. У 1944-1945 н.р. кількість учнів -54, 1945-1946 н.р. – 65 чоловік. Школа має 2 класні кімнати, земельну ділянку площею 3 га , організовано їдальню, працюють гуртки. 1967 році почалося будівництво нового приміщення школи. У Вільностепівській початковій школі працювала велика сімя педагогів : Рудь Роман Якович, Розсоха Олена Іванівна,Токар Варвара Никифорівна, Рябуха Петро Іванович, Степаненко Варвара Павлівна, Охріменко Марія Григорівна, Супрун Віра Федорівна, Німець Неля Миколаївна, Співак Неля Борисівна, Сімійон Тамара Іванівна. До війни завідуючий школою - Яковенко Василь Павлович, 1941-1943р.р.- Степаненко Варвара Павлівна, 1944- 1947 р.р. – Охріменко Марія Григорівна, 1954- 1980 р.р. – Гененко Галина Михайлівна.У 2001 році Вільностепівська школа припинила своє існування

Гнида Іван Пилипович (27.11.1918 . с. Малий Бакай Решетилівського р-ну Полтавської обл. – 05.03 1981. с.Руденківка Новосанжарського р-ну Полтавської обл.) – учитель російської мови та літератури , директор Крутобалківської школи ( 1946- 1973)

Народився Гнида І.П. 27 листопада 1918 року на хуторі Горянка Полтавського повіту в селянській сімї . Батько - Пилип Архипович 1893 року народження . Мати — Олександра Василівна 1893 року народження. В сімї було семеро дітей. Іван був другою дитиною. Після закінчення Горянської семирічної школи , навчався в Решетилівській десятирічці, яку закінчив у 1935 році , і вступив до Полтавського педагогічного інституту. У 1938 році закінчив Полтавський педагогічний інститут. Але був призваний до лав Червоної армії . Потім почалася друга світова війна. Війну Іван Пилипович пройшов танкістом. Брав участь у військовому параді на Красній площі 7 листопада 1941 року. Учасники цього параду з Красної площі прямували до Наро- Фомінського шосе. Там точилися бої за оборону Москви. Учасник боїв на Курсько- Орловській дузі , брав участь у визволенні Гадяча, Лохвиці, Пирятина. Кордон України його бойова частина перетнула в районі Чернещини. З боями дійшов до Польщі. Форсували Віслу в районі Сандомирського плацдарму. Тут був тяжко поранений, з палаючого танку його винесли бойові товариші і відправили в госпіталь. Більше року лікувався в госпіталі. Нагороджений офіцер запасу Гнида І.П. орденом Бойового Червоного Прапора , орденом Червоної Зірки, орденом Великої Вітчизняної війни, медалями “За відвагу” , “За бойові заслуги”, “За Перемогу”. З танкового екіпажу в живих залишилось двоє : Гнида І.П та Москалець Л. Після лікування повернувся в рідне село. Тут познайомився з молодою дівчиною Галею. Одружилися і в березні 1946 року переїхали жити в село Крута Балка Новосанжарського району. Того ж року йому й довірили очолювати педагогічний та учнівський колектив Крутобалківської школи. Працював директором школи до 1973 року, аж до виходу на заслужений відпочинок. У 1954-1959 р.р навчався в Полтавському педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті (заочно), викладав історію, російську мову та літературу. Це була дуже гуманна , розумна , культурна людина ,яка створила фундамент сталого творчого педагогічного колективу, ніби накреслила генеральну стратегію його роботи на майбутнє. Він зробив молодих вчителів справжніми педагогами. Сприяв відбудові школи у післявоєнний період та зміцненню матеріально - технічної бази. Умів організувати навчально - виховний процес та забезпечити якісний контроль над ним. Допомагав дітям вижити в повоєнний час, був другим батьком для учнів, організовував дозвілля, вчив бути людяними. Іван Пилипович для учнів був другим батьком. Взяв на виховання племінників Віктора і Віру. Ніколи не стояв осторонь громадського життя села. Був заступником голови сільської ради. Працюючи на ниві освіти в Крутій Балці заслужив повагу і любов учнів, жителів села та всього педагогічного колективу.. Педагог від бога , справді народний учитель. На кошти вдячних учнів на могилі Гниди І.П. було встановлено пам’ятний знак.
Автори статті :
Хмиз Алла Василівна – учитель історії Крутобалківської зош І-ІІІ
Кобзиста Наталія Михайлівна – учитель української мови та літератури Крутобалківської зош І-ІІІ ст

Остарбайтери з України – раби Третього Рейху

В історії України Друга світова війна стала однією з найтрагічніших сторінок. Третій рейх , включивши Україну в свої загарбницькі плани , запровадив тут особливий окупаційний режим для перетворення території на аграрно - сировинний придаток і джерело дешевої робочої сили для німецької економіки. Одним з його виявів стала насильницька депортація населення України до Німеччини.З відкриттям Східного фронту , для Третього Рейху особливо актуальним стало забезпечення робочою силою промисловості Рейху. Найбільшою потребою стала робоча сила , якої через загальну військову мобілізацію катастрофічно не вистачало в Рейху.

Окупація Полтавської області німецькими військами розпочалася в серпні 1941 року і тривала до жовтня 1943 року. На окупованих землях були створені нові органи влади та запроваджено « новий порядок», створювалися органи вербування робітників для Рейху. У подальшому окупаційна влада перейшла до примусових методів і більшість населення Полтавщини було мобілізовано примусово. Надвечір 16 вересня 1941 року німецькі танки і мотопіхота вступили до Нових Санжар. В цей же день , о 10 годині ранку в село Крута Балка прибуло 8 німецьких солдатів на мотоциклах зі сторони Жирківських хуторів. Встановився окупаційний режим. На території села була утворена Крутобалківська сільська управа . Ново –Санжарська райуправа організувала бюро по набору робочої сили для праці у Німеччині .На роботу приймалися жінки й чоловіки від 15 до 50 років.Діти можуть їхати разом з батьками. Розпорядженням Ново- Санжарської райуправи було проведено реєстрацію населення і складено списки молоді 1922-1925 років народження по Крутобалківській сільуправі. У жовтні 1942 року німці почали відправляти молодь до Німеччини і з нашого села . Із колгоспів імені Сталіна , «Жовтень « , Червона Зірка було вивезено 35 чоловік : Бесараб Іван Васильович , Павелко Іван Омелянович , П’ятак Григорій Микитович , Прудко Михайло Кирилович , Погорілий Іван , Малич Іван Олександрович , Сметанін Іван ,Кольвашенко Григорій Кирилович , Пя’так Василь Кирилович , Прудко Галина Гаврилівна , Мороз Ліда Климівна , Бублик Марія Дмитрівна , Нор Віра Іванівна , Павелко Марія Григорівна , Решітник Настя Степанівна , Карлюченко Ганна Тимофіївна , Дяченко Галина Прокопівна , Скряга Марія Андріївна , Скряга Параска Яківна , Павелко Мотря Опанасівна , Павелко Харитина Тихонівна , Профатило Параска Петрівна , Карпенко Марія Степанівна , Супрун Галина Андріївна , Сімійон Ніна Степанівна , Малишко Євдокія Степанівна , Малишко Володимир , Драке Ганна Пилипівна , Пятак Григорій Васильович , Профатило Ніна Василівна , Павелко Ганна Митрофанівна , Пікуль Віра Василівна ,Шацька Катерина Іллінічна , Бурда Марія Мусіївна , Ілляшевич Надія Савівна . Але на жаль не всі повернулися додому.

Вісич Віталій Миколайович , 1925 р., с. Крута Балка. Вивезений на каторжні роботи в 1942 р. Загинув під час бомбардування в 1944 р. Похований: Німеччина. Донський Федір, 1915р., с. Крута Балка. Поліцією м. Галле 27.03.1943 р. направлений у концтабір Бухенвальд. Помер 13.07.1943 р. Похований: Німеччина. Інда Микола Микитович, 1920 р., с. Вільний Степ. Вивезений на каторжні роботи в 1941 р. Загинув під час бомбардування в 1944 р. Похований: Німеччина. Калантай Іван Максимович, 1925 р., с. Крута Балка. Вивезений на каторжні роботи. Загинув під час бомбардування. Похований: Німеччина. Пікуль Іван Степанович, 1925 р., с. Крута Балка. Вивезений на каторжні роботи в 1942 р. Загинув під час бомбардування в 1944 р. Похований: Німеччина. Семиліт Марія Іванівна, 1911 р., с. Вільний Степ. Вивезена на каторжні роботи в 1941 р. Загинула під час бомбардування в 1944 р. Похована: Німеччина.

Скряга Параска Яківна ,народилася 6 червня 1925 року в селі Крута Балка, в сімї Скряги Якова Івановича та Олександри Корніївни. У сімї було 5 дітей : Варя (1918 року народження ),Анастасія (1923) ,Марія (1925 р.) ,Іван (1927 р) . Після 1933 року у сімї залишилося двоє : мати і Параска . Мама працювала в колгоспі , а вона ходила до школи. Важко було жити без батька. Не вистачало одягу , взуття . Школа надавала посильну допомогу.У 1941 році закінчила 7 класів з хорошими показниками. Після закінчення школи подала документи до Полтавського овочево-плодоягідного технікуму. Але навчатися не довелося – почалася Велика Вітчизняна війна.

У перші дні війни її відправили на риття окопів біля Дніпра в селі Хандалеївка. Під час окупації працювала в громадському дворі. 29 жовтня 1942 року її і 26 дівчат із колгоспу « ім. Сталіна» забрали до Німеччини .Вони з подружкою хотіли втекти , але поліцай їх затримав.Так вони опинилися у Німеччині. Працювала на фабриці кернера , ремонтувала літаки. Робочий день починався о 6 годині ранку і закінчувався о 8 вечора. Їли брукву та хліб із жолудів. Жили в бараці , їх там було 154 чоловік. Під час бомбардування заганяли у підвал , який вони самі викопали. Іноді там сиділи по декілька днів.Коли наступала тиша , їх примушували розбирати будинки , які постраждали під час бомбардування. Коли закінчилась війна їх почали формувати на відправку додому. На річці Ельбі їх зустріли наші солдати , але відношення до них було як до ворогів : ображали , називали зрадниками батьківщини. Дуже образливо було це все чути. Перед поверненням до дому їх направили до фільтраційних пунктів ( баня , медичний огляд, прокуратура) Додому Паша Яківна повернулася 21 листопада 1945 року. Вдома її чекало нелегке життя. Кожен місяць їх викликав участковий міліціонер і проводив допит: де вона працювала в Німеччині? Повернувшись в село, пішла працювати в колгосп імені Сталіна . Мама була ланковою , потім захворіла і Паша її замінила - очолила ланку. 1946 рік був неврожайним .Щоб якось вижити, дівчина їздила в Західну Україну міняти різні речі на хліб.Так вони з мамою врятувалися від голодної смерті.З 1948-1954 р.р. працювала комірником колгоспу.А в 1960 році Скрягу П.Я. призначили обліковцем рільничої бригади № 2. Навчання продовжила у вечірній школі і отримала атестат про здобуття середньої освіти 27 червня 1969 року.Після виходу на пенсію продовжувала працювати реалізатором колгоспної продукції, очолювала ревізійну комісію колгоспу.Стаж її трудової діяльності становить 54 роки.Нелегка доля у цієї жінки.Скільки горя довелося їй зазнати , але вона вистояла. ЇЇ життя це – подвиг.

Драке Ганну Пилипівну у 1943 році 22 червня ( не діждавшись три місяці до визволення Полтавщини від німецько – фашистських загарбників) забрали в Німеччину , де була до 1945 року. У Німеччині працювала у хазяїна на кухні . Він був українським емігрантом , який виїхав у Німеччину під час революції , був дуже доброю і порядною людиною . Часто говорив з полонянками про їх Батьківщину , про те що прийде той час і всі зможуть поїхати додому. Звільнили Ганну Пилипівну та інших українських дівчат американці , почали перевозити на Україну. В кінці 1945 року вона повернулася у Круту Балку.

Тяжка підневільна праця , повна безправність , відчуття меншовартості і туга за Батьківщиною були постійними супутниками остарбайтерів . Ось що писала з Німеччини українська дівчина Сімійон Ніна уродженка села Крута Балка Новосанжарського району , до своїх батьків «Листа писаного 16 вересня 1943 року. Доброго здоровя мої дорогі родні. Папа ,Мамочка й сестрички Галя , Маня і братік Гриша . Першим чим листа писать я вам сповіщаю що я пока жива й здорова того і вам жилаю у вашій веселій жизні .Тату пока я знаходжуся на старому месті роблу постаромуі живу по старому.Тому оце ва пишу уже майже 20 откритку а від вас получила 19 за які очен благо дару що і ви мене не забуваєти. Тату получила я 10 посилок і 19 откриток ,получила я 12/ІХ вересня 6 откриток 2 від Улясі і 4 від Тата яке ви писали 2 серпня і 8 червня і очім вам дакою .Тату новостів нема ніяких хлопців бачимо каждої неділі 8 хлопців бачимо а з хлопці тільки письма получаємо від Мишка Прудка і від Івана Б. і від Івана Поставного, ато усіх хлопців і дівчат бачимо .Ну пока оце і всі наші новості.Тату ви знаєте як я скучила за домом та за своєю рідною Україною.Тату ну нічого якось воно буди жива буду то вернусь тай побачимось . Тату пишіть свої домашні новості про себе як ви живите чи всі здорові ну пока досвіданія целую вас всіх нещот раз і бажаю всього найкращого в світі прожить. Привіт Татові , Мамі,Гриші, даді,тоті ,Уласі,Дуняці і всім дівчатам і хлопцям.Дочка Ніна»

В довідці до старости сільуправи Крута –Балка вказувалось « нагадую , що Вам необхідно подбати про те , щоб усі завербовані на роботу до Німеччини , які пройшли комісію в м. Нові – Санжари 23, 24 та 26 жовтня 1942 й визнані здатними до від’їзду , прибули організованим порядком на ж/д станцію Нові –Санжари на 7 год. Ранку 29-го жовтня ц.р. для посадки в ешелони . Вам особисто, разом з поліцією супровадити завербованих до станції й здати їх представникові Біржі чи начальникові еталона . Попередьте усіх від’їзжаючих , що їм потрібно забезпечити себе харчами на дорогу на 10-12 днів (восновному сухарями ) , а грошей кожен може брати з собою до 100 крб. Голова райуправи Коряка . » Все далі в минуле відходить Друга світова війна. Але кривавлять рани в душах та памяті її жертв. Особливо тих , хто переніс тортури в концтаборах та в’язницях , тяжку каторжну працю. А потім – приниження на батьківщині.Історично несправедливим є те , що ці люди , які перенесли нелюдські страждання та моральні приниження , втратили здоровя , а іноді й можливість повноцінного життя , зі скаліченою долею , своєю безкоштовною працею збагативши нацистів. Історія села , вона вчить нас цінувати час і шанувати предків , наших дідусів та бабусь , життя котрих — це чарівна скриня зі скарбами , жива легенда нашого краю. Вона триває і сьогодні . Завтра її продовжувати нам.

Доля жінок села Крута Балка в роки Другої світової війни та після воєнний час.

Куди не глянь - усе таке чудове -
І став, і яблуневий сад видніються здаля.
Густа шовковиця, луги квітучі , небо волошкове,
Куди не глянь - рівнинні скрізь поля.
Гніздо лелече , небо веселкове,
Тут завжди чую спів я солов'я.
Чи впізнаєш своє село чудове ?
Так , Крута Балка рідна це моя !
Це часточка великої держави,
Що Україною зветься навіки.
Вона завжди жадала гордості і слави ,
Яку відстоювали мужні козаки.
Люблю тебе безмежною любов'ю,
Бо рідне завжди ти, село , мені.
Я буду всюди й навіки з тобою,
Куди б не довелось відчалити мені.

Неможливо розповісти про всіх жінок, які воювали з фашизмом, але хочеться зупинитися хоча б на деяких наших односельцях , які своєю мужністю і безкорисною любов’ю до Батьківщини, усіма силами, інколи ціною власного життя, своєю натхненною працею наближали День Перемоги над коричневою чумою.

Жінка і війна... Про це не можна говорити без хвилювання. У грізні роки воєнного лихоліття мати, любляча дружина, сестра чи кохана – нарівні з чоловіками рішуче і відважно ставали на захист Вітчизни.
Жінка воювала… Вбивала ворога, який з неймовірною жорстокістю йшов нашою землею, палив і руйнував домівки, знищував усе живе на своєму шляху.

За підрахунками істориків, у роки Великої Вітчизняної війни понад 2 мільйони жінок з республік колишнього Радянського Союзу брали участь у війні, 800 тисяч з яких перебували безпосередньо на фронті.

Одна з жінок, що дійшла до Берліна, на стіні рейхстагу написала: “Я, Софія Кунцевич, прийшла в Берлін, щоб убити війну ”.

22 червня 1941 року - початок страждань ваших, жінки України. Був мир, була родина, було звичайне людське щастя. Все потрощила жорстока війна. Пішли на фронт чоловіки, за ними - сини, лишаючи матерів, сестер, наречених. Якими ж довгими були дні й ночі, місяці, роки чекання того солдатського трикутника зі звісткою, що живий. І молилася матір за синів своїх: «Стою на зорях вечірніх і враніншіх, і закликаю дороги, …аби не взяв його ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!» (О. Довженко, «Повість полум’яних літ»). Якими тяжкими були ті перші роки війни, чорні дні фашистської окупації в Україні. Доводилося орати в ярмах; не в хатах, а в землянках, темних льохах, біля зруйнованих будівель ростили дітей.
О 12 годині дня 22 червня 1941 року страшна звістка прийшла і в наше село. Люди з тривогою і хвилюванням зустріли це повідомлення. Ця подія болем відізвалася у кожній селянській родині. Адже в деяких матерів саме в цей час сини перебували в лавах Радянської армії.У Дудки Варвари два сини служили в армії, Андрій –танкістом на Буковині.
З того дня село неначе оніміло. Ніде не було чути сміху , лише плач і страждальний прощальний крик. Що саме відбувалося на фронтах ніхто не знав. Адже на той час радіо в селі не було. Газети приходили з великою затримкою . Почалася мобілізація на фронт.У центрі села Крута Балка ( де зараз парк) на площі кожного дня збиралися люди.Тут стояли коні , запряжені в гарби, на них лежало сіно для коней і речі тих , хто йшов на фронт або на риття окопів. Вся родина проводжала батька,сина,брата.Навколо стояв стогін,материнське голосіння.Нестеренко Оксана проводжала на фронт свого чоловіка Кирила . Із нею залишалося 4 маленьких дітей. Ця жінка не знала , чи побачать колись діти свого батька.Оскільки більшість чоловіків була мобілізована до лав Червоної армії уже в перші дні війни, основний тягар сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок, підлітків і людей похилого віку. За браком сільськогосподарської техніки і робочої худоби, в громадському дворі переважала виснажлива ручна праця. Для підготовки механізаторів були створені короткотермінові курси. Більшість із підготовлених механізаторів були жінки. Двірник Олена Миколаївна, 1924 р., с. Крута Балка, українка, трактористка Малоперещепинської МТС. Померла після тяжкого поранення 13.12.1945 р. Похована: с. Крута Балка

Напружена ситуація склалася із збиранням врожаю 1941 року, адже жнива розпочалися в той час, коли ворог підходив до Дніпра.До війни на території сіл Крута Балка, Вільний Степ існувало декілька колгоспів : колгосп імені Сталіна, »Жовтень»,імені Чапаєва ,»Червона армія».Літо 1941 року було прохолодне , дощове .Урожай у колгоспі «Сталіна»того року був великий.

Почалися жнива. У полі працювали майже самі жінки. Зернові косили , зв’язували в снопи, скидали в полукіпки по 30 снопів. Підтягували до них парову машину , обмолочували , а тоді кіньми і волами вивозили в Малу Перещепину до заготзерна. Люди працювали під лозунгом «Хліб - державі». На польових роботах широко використовували корів, а нерідко самі жінки та підлітки впрягались замість худоби.

Деркач Марина Юхимівна.(додаток 1)

З першими променями весняного сонця оживають приворсклі луки в околицях Решетників. Красиві вони у буйноцвіті трав, щедрі, дорідні.Ті луки завжди були годувальниками. Але понад вісімдесят років тому належали

куркулям. До одного з них, Парфена Дудника, і привела після голодної зими багатодітна мати свою семирічну доньку у найми , домовившися про мізерну платню. Дівча старалося, а якої тільки роботи їй не доводилися виконувати! Одним з обов^’язкІв було пасти худобу. Набігається, бувало, завертаючи худобу , а що вже наплачеться через неї неслухняну. Приходили й морози. Та не в школу йшла Марина, не сідала за книжки. За харч наймалась прясти в багатіїв.

Гіркі   спомини   залишило безрадісне   дитинство. Про нього вона     часто розповідала   онукам.З’єднала свою долю з хлопцем Іваном та й потрапила до Крутої Балки в степи.Вони разом трудилися в колгоспі з перших днів його заснування. Самовіддано працювала, і до війни Марина зарекомендувала себе однією з кращих колгоспниць.
    У липні 1941 року мала їхати до Москви   на сільськогосподарську виставку, та   замість того довелося виряджати на фронт чоловіка.Чоловік просив берегти доньок : Галину та Ніну.Із двома дівчатами якось пережила окупацію, а у вересні 1943 року однією з перших прийшла на сплюндрований колгоспний двір.На місці багатого колись господарства залишилися самі руїни.Трударі тих років знайшли в собі сили ,щоб почати все заново.З трьома кіньми і двома парами волів заходилися піднімати з руїн господарство. Разом з усіма   працювала й Марина, якій довелося пережити   ще й страшну звістку - _ похоронку на Івана. Вона   ланкувала на визволеній землі. І була в ті часи   чи не найкращим   косарем у районі. Щодня   викошувала   вручну    по 50 соток   пшениці. Важкими були   перші повоєнні роки, але принесли з собою і   радість.
В   1947 році її ланка виростила по 33 центнери   пшениці з гектара.

То був великий успіх , за який всі десять членів ланки одержали медалі, а Марина Юхимівна Деркач - Орден Леніна і Золоту Зірку Героя Соціалістична Праці.

П’ятак Марія Олексіївна .(Додаток 2)

Олексій Савич П’ятак і гадки не мав про щасливе життя. Гнув спину на куркулів, не знаходячи радості й достатку в праці. У першу світову війну воював за царя-батюшку, повернувся додому інвалідом. Як би жив і годував сім’ю, коли б не революція? В його родині, було три дочки і син. Одним з перших вступив до колгоспу, діти ходили до школи. Особливо старанно вчилася Марійка. Вчителька Юлія Іванівна Шкуро, бувало, не нахвалиться своєю ученицею, всім за приклад ставила. То ж, закінчивши в 1938 році семирічку на "відмінно", дівчина подала документи в медичний технікум. Мріяла стати лікарем, але тяжка недуга надовго прикувала її до ліжка. Лише через рік вона змогла стати на ноги. Пішла працювати в ланку.Разом із Надією Остапівною Троян ,Ганною Юхимівною ,іншими жінками вирощувала високі на той час урожаї пшениці ,кукурудзи,інших культур. Працювала в ланці наполегливо, сумлінно переймала хліборобський досвід у старших, згодом через два роки і сама стала ланковою .Одного разу везли з братом солому ,аж бачать біля сільського магазину люди зібралися. Тоді й почули про те , що почалася війна. Із сльозами на очах згадувала Марія Олексіївна важкі роки війни. У перші дні загинув брат Михайло.Кілька разів її саму гнали на роботу в Німеччину, та вона тікала і переховувалася. Після звільнення села від тимчасової окупації, ввесь тягар зруйнованого ліг на плечі жінок. Сорок шостий рік був не дуже щедрий на врожай.Тому жінки старалися ,щоб хоч наступного літа бути з хлібом. Озимі культури теж закріплювали за ланками .Жінки тоді носили попіл з дому на поля , щоб удобрити їх , вручну прополювали сходи. Марія Олексіївна в числі інших односельців була нагороджена медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні І94І - І945рр. « У 1947 році очолювана нею ланка, зібрала по 32 центнери пшениці з кожного гектара, і на грудях жінки засяяв орден Леніна.

Через два роки по тому Марія Олексіївна закінчила Золотоніську сільськогосподарську школу, потім сільськогосподарський технікум. Працюючи агрономом –хіміком , Марія Олексіївна П’ятак багато зробила, щоб колгоспні поля одержували щедру поживу були врожайними. Більше двадцяти років пропрацювала на цій посаді , віддаючи всі знання на службу врожаєві. Завідувала вона і біолабораторією, вирощувала трихограму.Вийшовши на пенсію , очолювала ревізійну комісію господарства.

Сидоренко Катерина Кирилівна.(Додаток 3)

Народилася вона в 1900 році у Старих Санжарах .Жовтнева революція застала її у Полтаві , де працювала санітаркою в лікарні.Їй довелося бачити денікінців , петлюрівців.Потім вона повернулася в рідне село , вийшла заміж .Разом із чоловіком Іваном Борисовичем переселилися у село Вільний Степ. Незабаром народилося в них двоє дітей : син Віктор та дочка Ліда.Напередодні війни Віктор закінчив школу , працював обліковцем у господарстві.Був чуйним , щирим, за що його поважали товариші.Коли наступали німці ,Віктору разом з іншими односельцями було доручено відігнати худобу в тил країни. Проте, ворог просувався дуже швидко .Сестра Ліда разом із земляками копала окопи поблизу Дніпропетровська, а сама Катерина Кирилівна – біля Біликів. Іван Борисович пішов на фронт одним з найперших серед односельців , та так і не повернувся.Про роки окупації жінка згадувала як про страшний сон.У їх хаті жили німці, самим же доводилося тіснитися в сараї. Аби не вмерти з голоду , вручну засівали земельні ділянки пшеницею, ховали від фашистів їжу .Коли ворог почав відступати , Катерина Кирилівна власноруч перерубала сокирою лінію зв’язку , якою користувалися німці. А було це вкрай небезпечно.Зустрічати наших солдат 22 вересні 1943 року вийшло майже все село. Армія потребувала допомоги, і селяни ділилися з визволителями чим могли. Віктора тоді призвали до армії. Його направили на Ленінградський фронт. Мати писала йому листи . Чимало вісточок отримала вона від сина. Мати берегла ці пожовклі трикутники як найцінніший скарб.Ось уривок із одного листа «Доброго здоров’я ,дорогі рідні мама і сестра Ліда. Перш ніж писати листа , передаю вам свій красноармійський привіт і бажаю всього найкращого. Мамо, я як вийшов із госпіталю , ще не одержав жодного вашого листа . Не знаю чи скоро й отримаю , бо знаходжусь на Карельському перешийку, на Фінському фронті. Нас перекидають з частини в частину.Мамо , за мене не хвилюйтесь,живіть як зумієте. Може зовсім не доведеться побачитись,загину за нашу рідну радянську землю. На цьому закінчую листа.Пишіть мені скоріш. Буду дуже радий дізнатися , що робиться у нас в Україні . До побачення.Передавайте всім від мене привіт.Син Вітя .

«Смерть німецьким окупантам! 4 липня 1944 р».
А незабаром отримали похоронку. Так і залишився для них він вічно двадцятирічним юнаком. Майже щодня виходила Катерина Кирилівна на дорогу , за село . Все виглядала сина. Тільки вона знала скільки відплакала за ним.

Сідаш (Ганжа ) Катерина Григорівна народилася 5 грудня 1928 року. На долю цієї жінки випало чимало страждань. У 1930 році їхню сім’ю розкуркулили, бо не захотіли йти в колгосп.Забрали увесь одяг , посуд ,зерно. Жила сім’я в сараї , але і той розкрили за вказівкою з колгоспу.Пішов дощ , стеля почала падати. Діти почали хворіти.У березні 1933 року померла сестра Олександра (їй було 3 роки),потім померла мати Галина Романівна , а в квітні 1933 року помер батько.Залишилася Катерина жити з бабусею. Дівчинка опухла від голоду. Бабуся приносила їй молочай і вона його їла. А коли зявилися колоски , то Катерина вищипувала зерно з колосків. І завдяки цьому вона пережила голод 1932-1933 років. Юність дівчини припала на воєнні роки 1941-1945 .Не довелося їй зазнати материнської ласки. Щоб якось вижити ,Катерина тримає чимале господарство: корову , вівці. Сама косила сіно , пасла худобу , працювала в колгоспі. У неділю , взявши дві кошолки з продуктами (картопля,буряк) , ішла пішки в Малу Перещепину на базар. Адже потрібно було платити ще й налоги.

Дівчина любила співати , вона мала прекрасний голос. Пісня то була її найбільша втіха.
Так проходило все життя.Вийшла заміж за місцевого хлопця. Мала трьох дітей. Працювала на свинофермі № 2 місцевого колгоспу. У 1983 році вийшла на пенсію. Разом із чоловіком тримали господарство , хазяйнували. Але раптово помирає дочка Валя .На плечах бабусі залишилося двоє маленьких онуків: Ярославу було 12 років, а Тамілі – 8 років.Тепер перед Катериною Григорівною життя поставило нове завдання : підняти на ноги двох маленьких онучат.І знову жінка працює, не покладаючи рук. Виростила і підняла на ноги , дала освіту обом онукам. Але здоров’я почало підводити . 1 першого грудня 2010 року не стало жінки- трудівниці Сідаш Катерини Григорівни. Солдатські вдови - жінки високої краси , вірності , які виконали останній заповіт чоловіків - вивели в люди дітей.Саме вони, затамувавши горе і біль , відбудовували зруйноване , виховували своїх дітей – продовження нашого українського роду .

Ткаченко Ганна Гаврилівна залишилася в роки війни з п’ятьма дітьми .(Додаток 4)Чоловік ,Ткаченко Кирило Назарович , загинув у 1944р на території Угорщини.Хоч і працювала зранку до вечора (підтвердженням цього є нагорода в 1948р. (медаль ,,За трудову відзнаку’’), але щоденно серце стискалося від болю ,адже не було за віщо придбати взуття дітям , тому і ходили в школу зимою по черзі. Та вона трималася , виростила чотири сини і доньку. Всі вони залишилися жити і працювати в своєму селі: Григорій , Михайло і Василь працювали трактористами, Іван і Лідія - в тваринництві .Тривалий час Іван Кирилович очолював тваринницьку ферму бригади №1. Ганна Гаврилівна присвятила своє життя дітям. Вона чекала свого чоловіка з тієї хвилини ,коли він переступив поріг рідної хати , чекала , коли отримала похоронку , чекала доки билось її серце

Така сама доля спіткала і Галушко Тетяну Терентіївну , котра залишилася з чотирьма дітьми . Виховала двох синів , Олексія і Михайла та двох дочок, Ніну і Катерину .Дочки живуть в м. Полтава ,сини працювали в своєму рідному селі в місцевому колгоспі . Олексій, як і його мати ,має урядову нагороду (орден ,,Знак пошани’’, Указ Президії верховної Ради СРСР від22.ХІІ.1977року). Михайло працював водієм в автогаражі місцевого господарства. (Додаток 5)

До кінця своїх днів зберігала похоронку Дядіченко Катерина Архипівна , а перед тим , як ішла за Вічну Межу, передала своєму сину Дядіченко Володимиру Семеновичу .

Не можна не згадати і солдатську вдову Нездойминогу Марію Потапівну , яка самостійно виростила і виховала четверо дітей .

Хоменко Явдокія Пилипівна (Додаток 6,7) народилася в 1912 році в селі Крута Балка. У сім’ї було 12 дітей – 4 померли малими . Залишилося 7 дівчат. Батьки жили бідно.Наймалися на поденщину ,жали за 5 , а потім за 7-8 сніп. Орендували 10 десятин орної землі , що належала місцевому батюшці. Займалися господарством. Мали воли , двоє коней , телицю , тримали до десятка овець. Батько –Кольвашенко Пилип Максимович був відомим в окрузі шевцем. Шив чоботи , черевики на замовлення. Мати – Кольвашенко Марфа Григорівна спочатку наймалася на поденщину , а потім доглядала за дітьми вдома.До школи Явдокія ходила лише один рік, але навчилася читати ,писати і рахувати.Коли виповнилося 14 років, батько віддав на навчання до місцевої кравчині.Вчилася дві зими , бо влітку працювала в полі та пасла худобу. У 1931 році одружилася із місцевим хлопцем –сиротою. У 1933 році народився син Михайло.У роки голодомору чудом врятувалися від голодної смерті. Чоловік уже був опух і не піднімався з ліжка . І тільки завдяки тому, що доїла корів на фермі , і наглядач дозволив брати баклажку молока, бо була вагітна ,дотягли до весни.

Коли почалася війна , чоловіка Хоменка Якова Кіндратовича забрали у перші дні війни на фронт.Залишилася із двома дітьми.Старшому синові було на той час 7 років,а дочці-3 роки.Колгосп розпався ,розібрали усе по дворах.У війну землю обробляли коровами ,сіяли ,косили ,сіно возили.Ночами стояли в черзі за милом , сірниками ,сіллю.У село німці ввійшли 22 вересня 1941 року після обіду , десь під вечір.Першою в’їхала розвідка німецька на конях . На німецькій мові попросили щось , бачачи , що їх не розуміють ,сердилися ,кричали , а потім показали на відро і на колодязь. Виявилося ,що їм потрібно напоїти коней. А на дверях хати Явдокії щось написали крейдою на німецькій мові.Через дві години до двору підїхала німецька машина.У будинку поселився німецький офіцер і його водій.Так жили до приходу наших. І ще в кількох хатах розмістилися німці.

У 1943 році чоловік Явдокії втік з полону і повернувся до дому. Жив два місяці ,ходив на роботу. Потім всупили в село наші війська і знову забрали його на фронт. Невдовзі отримала похоронку. Їй на той час було 31 рік.Місце , де загинув , і де похований –невідомо.

Так жінка залишилася сама. Пережила тяжкі роки : 1946-1947 . Найтяжчим був 1947 рік. Засуха ,неврожай. Щоб врятувати дітей , залишала самих, і з іншими жінками їздила у Павлиш , Павлоград , міняла прядиво на продукти. Грошей в колгоспі не платили , робили за трудодні та за облігації. Важко було вдові , у якої на руках залишилися неповнолітні діти .Все життя пропрацювала в ланці . Рано померла невістка, на руках залишилася маленька внучка .Треба було і її ставити на ноги . Після виходу на пенсію 16 років пекла хліб у дитсадку , і на все життя залишилася вдовою.

Прудко Оляна Тимофіївна.

Народилася в рідному селі Крута Балка . Тут минуло дитинство, саме тут зустріла свого майбутнього чоловіка Прудка Кирила Гордійовича.

Разом з чоловіком виростили і виховали чотирьох дітей:Миколу ,Ніну,Михайла ,Анатолія. Виросли сини як соколи , двох батьки вже вирядили в Армію. Жили як і багато інших родин в селі. Вдень працювали , ввечері читали листи від синів.

Та раптом обірвалось родинне щастя. Як і багато інших жінок провела Оляна Тимофіївна на фронт свого чоловіка.

В листах із фронту чоловік розповідав про бойових товаришів , про те ,що в усіх радянських бійців одна ціль – боронити рідну землю від ворога. Скрутні часи пережила жінка в роки війни , ледь тримаючись , бо провела на фронт і чоловіка дочка Ніна. Та попереду було ще страшніше , їм прийшла похоронка , де значилось , що її чоловік Прудко Кирило Гордійович,загинув смертю хоробрих ,захищаючи свою Батьківщину.Через багато років Оляна Тимофіївна дізнається , що він з іншими бійцями похований у братській могилі в селі Водяне Петровського району Кіровоградської області. Гірко плакала ночами , але трималася , жила надією на повернення синів , чекала щодня від них вісточки , молилася , щоб хоч сини повернулися живими.

Найбільша надія у матері була на повернення сина- Анатолія. Був уже 1944 рік . Син писав матері , що уже скоро війна закінчиться , він повернеться додому і як найменший із синів буде жити з нею. Довго після цього не було листів , а потім прийшла звістка , що ніколи син не повернеться . А далі – доля вдови- солдатки і матері загиблого сина , яких так багато в нашому селі.

Повоєнна земля була як рана , скрізь голод та холод , та не складаючи рук вона разом з іншими жінками працювала.

Назавжди залишиться в пам’яті Оляни Тимофіївни День переможного салюту1945 року. Пам’ятає як раділи ті , в кого рідні , яких проводили на фронт , залишилися вживих , і як плакали ті односельці , котрі вже отримали похоронку.

Жінка берегла у найпотаємнішому місці фотографію сина , а коли її прохали розповісти про сина , вона брала її в руки , цілувала й пригортала до грудей. В такі хвилини у її очах і на обличчі була печаль .

Де тільки вона брала сили , щоб триматися і вистояти ,адже нелегко було і після війни.

Прикладала разом з односельцями руки і серце до землі , щоб відродити її після війни . Земля щедро віддячувала ,дарувала дітям своїм хліб.Але радості в Оляни Тимофіївни не було . Без батька залишився маленький Мишко , синок дочки Ніни , його батько Нестеренко Микола Данилович загинув при визволенні міста Балта Одеської області , і похований там же. Та на цьому біди в житті жінки не скінчилися.Пізніше їй довелося поховати спочатку сина Михайла , потім зовсім юну онучку Людмилу , а через десять років сина Миколу. П’ять днів чекали Миколиного сина Івана з армії , який служив у Німеччині , поки той не прийшов на похорони батька , і всі ці п’ять днів , жінка просиділа біля сина проводжаючи його за межу вічності. Таке може витримати тільки справжня мати.

Життя кожної нашої солдатської вдови – це подвиг .

Із роками паморозь лягала на скроні , роки поорали зморшками обличчя ,але серця залишались молодими і свято берегли пам'ять про останні хвилини перед розлукою , листи-трикутники , що приходили з фронту ,берегли до останнього свого подиху і похоронки.

Голова колгоспу Черевик Микола Явтухович про солдатських вдів сказав такі слова :

,, Схожі наші вдови на білих лелек .

А як вони працювали !

Як гірко плакали ночами .

Та ж не зігнулись, а вистояли у тяжкі роки

і виховали дітей - справжніх громадян нашої Вітчизни.’’

Більше 50 жителів села було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Скряга Парасковія Яківна розповіла ,що тільки з тих , хто до війни працював в колгоспі імені Сталіна в Німеччину було відправлено 27 юнаків і дівчат. Списки складав староста .Брали навіть тих , у кого залишалась дома одна мати ,щоб заховати тих , хто був ближче до нової влади. Забирали ранком 29 жовтня 1942р., коли ще всі спали. Везли підводами до залізної дороги, а далі в товарних вагонах. Жили в великому бараці, чоловік 150 перебувало одночасно в такому приміщенні .Зранку давали чай ,а другий раз щось варене з брукви. Працювали на заводі , де ремонтували літаки . Від виснажливої роботи і вкрай поганого харчування дівчата і хлопці були дуже виснажені .

Літа біжать як швидкоплинні ріки , як незагнуздані коні , летять у вічність

І не зупинити , не повернути , не наздогнати їх. Та в пам’яті ніколи не згасне подвиг односельців , котрі ціною свого життя разом з мільйонами таких же колгоспників , а також робітників , шахтарів , лісорубів заплатили за мирне небо над головою.А чому немає пам’ятника чи пам’ятного знака матерям , котрі втратили в роки війни синів , солдатськимвдовам , жінкам високої краси вірності , які виконали останній заповіт чоловіків - вивели в люди дітей .

Саме вони, затамувавши горе і біль , відбудовували зруйноване , виховували своїх дітей – продовження нашого українського роду. Вони виконали свій священний обов’язок перед Батьківщиною.

Інтерв'ю з колишніми жертвами нацизму

Шамота Оксана Дмитрівна . (Додаток 11)

Я, Шамота Оксана Дмитрівна, народилася 13 лютого 1926 року у селі Крута Балка. Сім’я мала середній достаток, четверо дітей : Микола ,Іван, Оксана,Марія. Батько – Бублик Дмитро Матвійович , ще хлопцем служив у пана Гриневича. Під час революції пан , залишаючи свої маєтки , розпорядився усім робочим побудувати будинки (таких будинків було побудовано 4 і один з них – у мого батька).

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна , братів у перші ж дні війни забрали на фронт. Микола загинув майже одразу в полоні. Іван - пізніше у місті Білосток.З приходом німців колгосп розпався , майно розібрали , створили десятихатки. Працювали дуже важко з ранку і до пізнього вечора. Памятаю , як німці зупинилися у хаті Павелко Явдохи Юхимівни (ця жінка була повністю сліпа) – 1943 р.Ми тоді жили недалеко , майже сусіди. І німці заставили мене перевозити їх речі із машини до помешкання. Німці не грубили , не ображали , навіть віддячили якимись продуктами , які ми боялися їсти.. Одного разу памятаю , як молодь зібралася у клубі , підїхала німецька машина . Усіх нас примусово погрузили у цю машину і повезли у невідомому напрямку. Усі дуже переживали, думали , що або повбивають , або завербують . Та нас привезли н якесь поле , де заставили нагрузити на іншу машину картоплю. Ми нагрузили нас знову привезли в село.

Після війни вийшла заміж за сільського хлопця Шамоту Федора Трохимовича. Мала двох синів. Усе життя тяжко працювала у колгоспі . Довгий час працювала в ланці , перед виходом на відпочинок – на свинофермі. Зараз дожила до 85 років , втратила сина , помер чоловік. Та я увагою не обділена , бо маю онуків , правнуків.

Співак Надія Дем’янівна (Додаток 13 ,14)

Співак Надія Дем’янівна народилася 17 березня 1921 року, в сім’ї селянина Співака Дем’яна та Співак Одарки на хуторі Співаківка, недалеко від села Драбинівка. У сім’ї було дев’ятеро дітей , але в живих залишилося лише двоє дівчат :Надія та Галина. Поряд із ними жила родина , але батько й мати померли , залишилася дівчинка Єфросинія . ЇЇ забрала до себе сім’я Співаків.Надія навчалася у Драбинівській семирічній школі. Після закінчення семирічки всупила до Полтавської медичної школи , де готували фельдшерів і акушерок . У 1941 році закінчила навчання, і була направлена на роботу до села Крута Балка. Вийшла заміж за місцевого хлопця. Надія Дем’янівна працювала фельдшером , акушеркою була Халепа Уляна Трифанівна. Фельдшерсько – акушерський пункт був у центрі села в приміщенні , що було розміщене навпроти магазину. Від дороги був медпункт , а з другої сторони – родильне відділення . Почалася Велика Вітчизняна війна . Надія чекала дитину. Тому на фронт її не відправили , продовжувала працювати у медичному пункті. За декілька днів до окупації села ,медичний пункт бувзакритий.Санітарка Євдокія разом зі своїм чоловіком Павелком Дмитром

Давидовичем зібрали всі ліки і зберігали вдома . Їх використовували Надія

Дем’янівна і Уляна Трифанівна тоді , коли протягом цих двох років хтось хворів .Вони потай від поліцаїв подавали людям допомогу .Після звільнення території медпункт знову почав працювати.

Чоловіка Надії Дем’янівни забрали на фронт. Він потрапив до партизанського загону. Декілька разів навідувався у рідне село. Одного разу по дорозі на Малу Нехворощу вони зустріли німців, вступили в бій і загинули.

Аж до 1976 року працювала Надія Дем’янівна фельдшером у місцевій лікарні. Не легка доля випала цій жінці. Вдень і вночі, в хурделицю , в сильний мороз, в дощ поспішала жінка до хворих людей , надавала їм першу необхідну допомогу . На конях або на відкритій машині часто відправляла людей до лікарні. Доводилося надавати медичну допомогу і людям сусіднього села – Вільний Степ.Не рахувалася з часом , іноді забувала про власне здоров’я , про сім’ю, завжди спішила рятувати людей. А вдома на неї чекали троє маленьких дітей , іноді заснувши в холодній хаті, так і не дочекавшись мами із виклику.

Після виходу на пенсію Надія Дем’янівна ще деякий час працювала у фельдшерсько-акушерському пункті , завідувала дитячим колгоспним садком. Її неодноразово обирали членом виконкому , брала активну участь у громадському житті села.

Блог Хмиз Алли

Головна сторінка

Краєзнавство

Доля жінок села Крута Балка в роки Другої світової війни та після воєнний час.

Немає коментарів:

Дописати коментар